Вовкулак — людина, що перекидається в вовка, або перекинена в вовка.
Вірування у вовкулаків були свого часу поширені не тільки в Україні, але й усій Європі. В Італії їх звали люпо-маманнаро. В Слові о Полку Ігоревім згадується що князь Всеслав полоцький вмів перекидатися вовкулакою. У Лісовій Пісні Лесі Українки у вовкулака перекинено (зачаровано) Лукаша.
Вовкулак або вовкулака — в українській міфології — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у берлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
«Вроджені вовкулаки бувають, коли вагітна жінка несподівано побачить вовка, або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина, що від неї вродиться, буде вовкулаком, чи вовкуном». (Гватюк «Демонологія» ч. II, ст. 758). «Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього вовкулак.» (Кіевс. Стар. 1891. IV, 82-83).
«Зачаровані вовкулаки стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинуте нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулакою. Якщо зачарований вовкулак пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вокулаком» (Ястребов «Матер.» ст. 71). «Зачарованого вовкулака можна відчарувати, перевівши його через хомут» (Б. Грінченко «Із уст народа» 205). «Можна також сказати йому, щоб він перекинувся тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною» (Ястребов там же ст. 72) «...або вдарити його тричі перевеслом по голові» (Гнатюк «Демонологія» II, ст 76).
Вовкулак робиться вовком звичайно вночі, і тоді він пристає до вовків і живе з ними спільним життям. На Волині оповідали про одного чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли він захотів їсти, нараз побачив св. Юрія, що їхав білим конем. Св. Юрій наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і св. Юрій сказав йому: «Візьми собі цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі добути поживи». (Грушевський «Іст. у. літ.» ст. 551).
Вовкулак в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на передніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.
Вірування в те, що людина може перекидатися в вовка, належить, як думають деякі дослідники, до залишків давніх тотемістичних вірувань, що виводили той чи інший нарід від тої чи іншої тварини. Спеціально щодо вовка, досить пригадати давніх італійських самнітів, чи ірпінів, що мали вовків за провідників, або давніх ґаллів, що мали за пращура, як навчали друїди, їхні жерці, нічного бога, що його Юлій Цезар звав Діс Патер, і що був одягнений в вовчі хутра. Члени тотемної групи вірять що вони мають прикмети своїх тотемних тварин-пращурів і намагаються їх наслідувати та вірять, що вони їм допомагають. Увесь тотем — люди й тварини — вважають за одне суспільне тіло, в якому люди й тварини відповідної породи — брати та сестри однієї великої родини. У цій стадії суспільного життя люди тотему вовк вірять, що вони — дійсно вовки. З часом суспільне значення цього віруванвя втратилося, але саме вірування залишилося в вигляді забобону про вовкулака. Існування цього забобону засвідчено в давніх письменників, як Геродот, Верґілій, Страбон, Помпоній Мела, Варрон, св. Августин, св. Тома Аквінський і багато-багато інших.
І хоча вже Пліній (23–79 по Р. Хр.) писав свого часу, що «мусимо вважати хибним погляд ніби людина може перекидатися в вовка і знову прибирати свій попередній вигляд» (кн.VIII), тим не менше все Середньовіччя вірило в вовкулаків і, наприклад у Франції тільки за часів Людовика XIV почав дехто піддавати під сумнів існування вовкулаків. Імператор Сіґізмунд (1362–1437), той, що спалив Івана Гуса, прикликав був до себе вченіших теологів свого часу і поставив перед ними питання про існування вовкулаків. Після дискусій визнано одноголосно, що існування вовкулаків треба вважати за доведений факт, і що заперечувана в цій справі думіка була б абсурдна, підозріла і віддавала б єрессю. Не диво, що після такої постанови чимало «вовкулаків» було спалено на вогнищі разом із іншими жертвами нечистої сили, відьмами, тощо.
Не підлягає отже сумніву, що самого залишку давнього тотемістичного вірування не вистачило б щоб утримати так довго в житті забобонне вірування в вовкулаків. Для цього повинен був існувати якийсь інший сприятливий ґрунт. Цей ґрунт знаходився в поширеній давніше формі божевілля — одній з жахливіших форм манії переслідування, в якій людина вважає себе, за виразом Лесі Українки в одній з її поем, одержимою. В давнину вірили, що довколишній світ заповнений силою різних демонів та бісів, вірили також, що ці біси могли входити в тіло людини і опановувати її. Приклади тих біснуватих ми знаходимо в Св. Письмі: згадаємо тільки царя Саула та тих біснуватих, що їх вирятував Ісус Христос. Окремою формою цієї манії переслідування була так звана лікантропія, себто божевілля, що в ньому людина вірила, ніби вона зробилася вовком, і відповідно до того поводилася. Можна думати, що то було своєрідне атавістичне відновлення тотемістичного вірування, що виявлялося в підсвідомості божевільного і знаходило підхожий ґрунт в забобонній атмосфері середньовічного оточення. Ця загальна атмосфера підтримувала вірування в вовкулаків, а божевільні, що вважали себе за вовкулаків і відповідно поводилися, ще більше підтримували те забобонне вірування. Тому-то, тим часом, як давніше лікантропія, чи вовкулацтво займало поважне місце в медичній літературі (не кажучи вже про письменство), тепер дуже рідко можна зустріти хворих, які вірили б, що в них жива ще інша істота, бо, як висловився Ястров в своїй «Історії людських помилок», — «не можна заперечити факту, що божевільні відбивають ідеї свого часу... і тому манія переслідування відмінює свою форму відповідно до доби...» (ст. 375),
З другого боку італійський психіатр Діно Орілья писав в 1953 р.: «Лікатропія — форма найбільш знана й разюча особливого роду божевілля — божевілля метаморфічного. Особливо цікаві психологічні мотиви метаморфози: божевілля вовкулака виникає звичайна на чисто патологічній свідомості якоїсь фантастичної провини, жахливої моральної негідности. Хворий карає сам себе, перемінюючись в тварину і одночасно дозволяючи собі робити вчинки, що їх підказують йому звіринні інстинкти, звичайно гальмовані... Чому саме вовк робиться тою обраною звіриною? Може бути тому, що він саме вовк — втілення дикунства й напасливости...» («Епока»).
ато у меня уже руки чешуца немного по демонологии выложить 
